11:4610.05.2022

Ховали у сміттєвому баку: мешканка Маріуполя розповіла про бомбардування та “фільтрацію”

Жителька Маріуполя, якій пощастило вибратися з міста, що знищується Росією, розповіла про бомбардування російських окупантів. Місто сильно бомбили з першого дня війни, місцеві жителі навіть не могли ховати загиблих.

Також маріупольчанка розповіла, що являє собою “фільтраційний табір”, через який Росія проганяла громадян України. Інтерв’ю мешканки Маріуполя Віри Кам’янецькій було опубліковано на сайті “Телеграф”.

Жінка розповідає, що перші обстріли та бомбардування почалися в Маріуполі вже в перший день вторгнення Росії, 24 лютого. Її сім’я збиралася виїхати до Дніпра, але зробити цього не встигла. Чутки, що почали 25 лютого циркулювати по місту про те, що російські окупанти не дають людям виїхати з міста, дуже скоро підтвердилися: 27 лютого колега Кам’янецької спробувала разом із сім’єю виїхати – і їхній автомобіль просто розстріляли.

Тому вже з 28 лютого родина Кам’янецької перебралася до бомбосховища на “Азовсталі”, де вони й перебували до 15 березня. У приміщенні, розрахованому на 50 осіб, було близько 200 маріупольців, десь сотня з них – діти. Скромні запаси їжі закінчилися вже за кілька днів.

“22 березня ми спробували вибратися знову. І тоді ми сповна відчули “доброту” російських солдатів. Ми проходили повз кадировців, а вони намагалися дітям запропонувати взяти в руки автомат, гранату. Чоловікові моєму говорили, що він може вибратися з міста “вантажем 200” , – згадує Кам’янецька.

За її словами, бомбардували місто практично цілодобово. Захисники міста роздавали людям їжу, а потім – відкрили продуктові склади та дозволяли людям забирати продукти, розвозили продовольство по бомбосховищах.

Вона розповіла, як диверсанти та місцеві зрадники за допомогою сигнальних пострілів коригували вогонь російських окупантів по українських позиціяхи та техніці. Вони отримували за це 150 доларів.

“17 березня наш український танк стояв неподалік нашого притулку і намагався відсунути росіян далі з бульвару. Хтось із диверсантів зробив чотири сигнальні постріли. І за десять хвилин було скинуто ракету… Так ось після цього удару, обрушився під’їзд і поховав дві родини. А ці дві сім’ї якраз допомагали стареньким із сусідніх під’їздів. Наступного ранку крики з їхніх квартир стихли. За якийсь час ми дізналися, що ці старі люди викинулися з вікон, бо зрозуміли, що годувати їх буде нікому”, – розповідає маріупольчанка. .

Також рашисти розстрілювали житлові будинки з танків. Наприклад, на Морському бульварі, 20 російський танк вистрілив по під’їзду. Загинуло багато людей. Одна сім’я з молодшою дитиною встигла вибратися, їхня 10-річна донька залишилася під завалами. Врятувати її батьки не змогли.

“Потім у вирві від удару ракетою ми й ховали всіх загиблих. Викопати могилу було нічим, та й часу на це не було. У районі заводу (“Азовсталь” — Ред.) були найжорсткіші обстріли. Моїй колезі довелося кинути лежачу бабусю і матір, яка погано ходила, бо треба було витягувати сина. А коли вона повернулася за бабусею та мамою, то витягувати вже не було кого — їхній будинок спалахнув як сірник, бо там був склад автомобільних масел”, — згадує Віра.

Під час блокади рашисти позбавили мешканців міста газу, електрики та навіть води. На чоловіків, які ходили по воду до джерела, вони скидали бомби. В один із днів не повернулися одразу 10 маріупольців, які пішли за водою для дітей та жінок. Після цього маріупольці з бомбосховищ “Азовсталі” почали брати технічну воду з розташованого поряд хлібзаводу, топили сніг.

Убитих Росією співвітчизників люди не могли нормально поховати. Їхні тіла ховали у сміттєвому баку – від бродячих собак.

“Їх (тіла вбитих мешканців бомбосховища, де ховалася родина Кам’янецької. – Ред.) навіть не змогли нормально поховати. Їх присипали тими ж каменями, що на них обрушилися. Один хлопець запропонував їх скласти у сміттєвий бак, щоби голодні собаки, які бігали навколо , не поглумилися над ними. Їх так і сховали в бак і поховали в трансформаторній будці. Після їхньої смерті ми взяли рюкзак, дитину, маму і пішли”, – згадує маріупольчанка.

Також Віра Кам’янецька розповіла, що відбувається у фільтраційних таборах, створених окупантами. Коли її сім’я натрапила на “кадировців” – ті відправили людей у такий табір у Безіменному.

“Сам фільтраційний табір – це сільський клуб, де були дерев’яні стільці. Спали сидячи. Вранці автобуси забирали людей, щоб розподілити по інших містах. Ми повинні були їхати до Донецька, але відмовилися, бо там бомбили. У результаті нас відвезли до Докучаєвська. Там не було води півтора місяці. Воду в місто привозять у бочках. Туалети на вулицях. Посуд один на всіх. Повна антисанітарія”, – каже Кам’янецька.

У цьому самому таборі була епідемія ротовірусу. Тому Кам’янецькі нічого не їли та не пили під час перебування у Докучаєвську. Після їх доставили до Новоазовська – і передали ФСБ для допиту.

“Вони питали, куди поїдемо. Ми були в Новоазовську, а наступне місто — Таганрог. Ми збиралися, бо в нас не було вибору, туди, а звідти до Польщі. Фсбшник мені каже: яка Польща? А навіщо ми вас рятуємо?” Ось Польща теж проситься на “звільнення”. Вони хочуть Західну Україну забрати. Я йому і сказала у відповідь усе, що думаю. У результаті він мені сказав: ти така зухвала, давай посидь зі мною ще поговори. І почав питати, а чому президент у вас комік, клоун?.. Я кажу: ми такого вибрали, у вас такої розкоші немає. Думала, я звідти не вийду, але мене вже понесло. Він каже: вам потрібен нормальний президент. І такий: я зараз друзів покличу, хай із тобою поговорять. Сказала, що без чоловіка і дитини говорити не буду. У результаті відпустив”, – каже Каменецька.

Далі було п’ять годин очікування на митниці, де у людей відбирали та перевіряли телефони, вивантажували всі картинки, які проганяли через якусь програму, шукали фото техніки та руйнувань.

З митниці людей відправили до Таганрогу, у табір для біженців, звідки українців безкоштовно розвозили російською глибинкою. У людей відбирали документи. Багато маріупольців скидалися на таксі до Ростова – і вже звідти їхали з Росії, найчастіше через Москву.

Сім’я Кам’янецьких змогла виїхати до Німеччини. Мама Віри залишилася у Польщі.

“Що далі – не знаю. У Маріуполі у нас було дві квартири, тільки в грудні ми за одну з них виплатили. Мріяли, що з донькою поруч будемо жити. Ось так ми “погано” у Маріуполі жили, що треба було нас від цього “звільнити”, – гірко каже Віра.