17:1809.02.2022

«Вчитель в Україні не цікавий нікому, окрім партії «Сила і Честь»

Освіта – це цілеспрямована пізнавальна діяльність людей з отримання знань, умінь та навичок або щодо їх вдосконалення. Саме ці знання та навики визначають поведінку людини як у соціумі, так і професійно. Тому зовсім не дивно, що успішні лідери у різні часи та у різних куточках світу наголошували на важливості якісної освіти, яка є одним із визначальних факторів розвитку суспільства. Наприклад, Отто фон Бісмарк казав, що «Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священики». Іншими словами, хороша освіта є запорукою здорового та розумного суспільства найрозвиненіших країн світу. Відповідно, в такому суспільстві цінують і тих, хто навчає людей.

Ці тези постійно використовував у своїй доктрині відомий український політичний та громадський діяч В’ячеслав Липинський. Саме він у свій час виокремив та пояснив всю важливість «трикутника» «воїн-лікар-вчитель», на якому й базується успішна Україна майбутнього. Тобто, це такі собі «кити», на яких повинна триматись нація та держава і якщо в суспільстві бракує хоча б одного із цих елементів, це «розхитує» державу загалом.

За 30 років незалежності України про освіту й працівників освіти говорили чимало. Проте політики, які торкались цієї теми перед виборами, одразу про це забували після того, як приходили до влади. Вони і досі часто говорять про економіку України, не розуміючи, що вона також потребує знань. А знання, у свою чергу, ми здобуваємо за партами.

Проте в Україні є політична партія, яка на цю проблему звертає особливу увагу. Мова йде про ПП «Сила і Честь» та її лідера Ігоря Смешка. Окрім того, «СіЧ» не просто говорить про це, але й готова реально допомагати вчителям, на шо вказує у передвиборчих деклараціях партії. Тобто, у той час, коли інші політики лише вряди-годи констатують катастрофічний стан освіти в Україні, «Сила і Честь» пропонує конкретні кроки та чітку стратегію, як зробити нашого вчителя престижним та заможнім, а саму освіту якісною та доступною.

То чи дає українська освіта належний рівень знань, з якими проблемами зіштовхується пересічний вчитель та чи чує його українська влада?

Про це журналісту ІА «ПІКА» розповіли вчитель фізики однієї зі шкіл Львова Андрій Созанський та працівник Львівського автомобільно-дорожнього фахового коледжу Іван Гарасимович.

Чи дає українська освіта достатній рівень знань?

Андрій Созанський:

Це доволі розгорнуте питання, яке має свої проблеми. Для прикладу, якщо говорити про випускника 11-го класу, то суто за програмою – так. Проте фактично воно не виходить так, як би хотілося. Поясню: випускник має 19 предметів, але зрозуміло, що із них йому дійсно потрібно від сили п’ять. Він вже знає чітко, куди буде вступати і що йому необхідно – математичні науки, природничі, іноземні мови чи історія. Учень починає ходити до репетиторів, а школу, як правило, пропускає. І тут виходить такий нонсенс: з одного боку школа забезпечує необхідний рівень знань, але в той же час учень змушений ходити до репетиторів, щоби зосередитись на найнеобхіднішому. Тому в теорії – так, школа дає потрібний багаж знань, але фактично наприкінці навчання учні зосереджуються на кількох профільних предметах.

Іван Гарасимович:

Кожен навчальний заклад має свій рейтинг. Деякі змушені під час вступу зараховувати усіх абітурієнтів, які подають документи. Це необхідно для того, аби ці заклади банально не закрили. Наш коледж може собі дозволити проводити конкурс.

Загалом наш Автомобільно-дорожній коледж НУ ЛП готує спеціалістів з ремонту та обслуговування транспортних засобів, дорожньо-будівельних машин, будівництва доріг, організації та регулювання дорожнього руху. Також, в нас є багато заочників, які вже працюють, і старші студенти, які після 3-го курсу стаціонару можуть відвідувати заняття за вільним графіком, бо також йдуть на роботу. У Міністерстві освіти й науки мали б розробити нормативні документи щодо дуальної освіти, коли випускники з 4-го курсу могли б іти до виробника на роботу й одночасно завершувати навчання. Ми вже таке практикуємо і бачимо в цьому позитив. Студент після закінчення коледжу стає готовим спеціалістом. Наших випускників запрошують на роботу до різних СТО.

Також підготовка хороших фахівців залежить від того, наскільки компетентні викладачі, і як вони ставляться до своєї роботи. Поєднання досвіду та професійної майстерності старших педагогів з енергійністю молодих дає можливість якісно змінювати організацію навчання студентів.

Скільки студентів виїжджають за кордон після навчання?

Андрій Созанський:

З моїх – десь відсотків 20, а це практично кожен 5-ий. Вони закінчують тут виш, рік-два ще можуть «покрутитися», тобто, знайти роботу, а тоді вже конкретно та цілеспрямовано готують «трамплін», щоб їхати за кордон. Скільки з них хочуть повернутися назад? Дуже мало, практично ніхто. Вони приїжджають, як я це називаю, тільки «в гості». Ще перші роки – частіше, а потім щоразу рідше.

Іван Гарасимович:

Кожен хотів би добре заробляти і, якщо є така можливість, то виїхати за кордон

Багато наших студентів після отримання диплому їдуть на роботу за кордон. Адже там також потрібні хороші майстри з ремонту автомобілів, а зарплата у 5-7 разів більша.

В цілому, кожен хотів би добре заробляти і, якщо є така можливість, то виїхати за кордон. Якщо судити з нашого коледжу, то я сказати точно не можу, але приблизно 10% випускників виїжджають. Проте охочих є набагато більше. Наприклад, мій знайомий має автосервіс в Україні, на якому працювали два автомеханіки. Один поїхав на роботу в Польщу, а другого «переманили» на іншу СТО. Довгий час він не міг знайти їм заміну, хоча був готовий віддавати 50% загального заробітку.

Чи престижно сьогодні бути вчителем або викладачем?

Андрій Созанський:

Якщо говорити з матеріального погляду – то це зовсім не престижно. Існує неабияка невідповідність між навантаженнями та заробітною платою. Тим паче, якщо ще матеріальну частину – хоч воно є болючим – багато педагогів якось терплять, то є ще проблеми із важелями впливу на учня. Іншими словами, нині ставиш учневі «одиницю» чи «двійку» – йому все одно, бо він знає, що буде переведений до наступного класу, а згодом отримає атестат. Ну будуть «одиниці», «двійки», але він гарантовано закінчить школу. Раніше погані оцінки могли стати причиною того, що учня залишали на повторний курс або на роботу його батьків надсилали відповідний лист. Це, мушу зазначити, було ефективним, але зараз листи ніхто не пише та й сенсу в такому немає.

А щодо престижу в суспільстві, то це вже приходить з роками, коли вчитель має достатню кількість випускників, які стали відомими чи вагомими. Тоді вчитель почувається задоволеним, що все-таки не даремно працював і його робота принесла результат. А якщо це молодий педагог, то, скажімо, треба щоб мінімум 5 років минуло, коли він себе відчує дійсно справжнім вчителем.

Іван Гарасимович:

Багато викладачів звільнилися зі своєї роботи в університеті й пішли в бізнес через низьку зарплату

Сьогодні професія викладача, на жаль, не дуже престижна і низькооплачувана. Викладачі зі стажем заробляють всього лиш 7,5-8 тисяч гривень. Особисто я знаю багато викладачів зі «Львівської політехніки», які звільнилися зі своєї роботи в університеті й пішли десь в бізнес. Вони були вимушені відкривати маленькі фірми, тому що зарплата викладача невелика – це державна робота і там «мінімалка». Якщо у сім’ї хтось має бізнес чи родичі частково забезпечують, то така людина може собі дозволити лише вчителювати чи викладати, але загалом грошей, зароблених в коледжі, університеті чи школі, не вистачає.

Чи є в дітей бажання навчатися?

Андрій Созанський:

Дитина сама починає це розуміти в старших класах. Якщо вона знає, що це їй потрібно, то в неї є жага знань. Я був свого часу навіть директором вечірньої школи, де навчались старші діти. Мене здивувало, що більшість наших учнів завжди хвилювало риторичне питання «коли ж ми ту школу закінчимо?», а у вечірній школі діти хотіли навчатись. Тож, як показав досвід, людина має сама дійти до того, що їй потрібна освіта, яка дасть їй змогу просуватися вперед у своїй кар’єрі.

Сьогодні ж, з кожним роком все менше людей зацікавлені у навчанні. Вони навіть бачать, що зараз можна обійтись без класичної освіти. Диплом купиш, роботу якусь все одно знайдеш. Тим паче, що зараз рідко хто працює за спеціальністю. По-друге, саме навчання у виші не пов’язане з практичною діяльністю.

Але так було не завжди. Я викладаю вже 30 років і можу стверджувати, що раніше у дітей справді було більше бажання навчатися. Зокрема й тому, що було більше важелів впливу на учнів.

Іван Гарасимович:

Так, безумовно, діти хочуть навчатися. Проте дистанційне навчання не дає належного ефекту. Воно розслабляє як педагогів, так і студентів. Крім того, для деяких старших викладачів це складно.

За моїм спостереженням, діти навчають охоче тоді, коли мають цікаві практичні заняття. В нас є лабораторії та майстерні, де студенти практикують на розібраних автомобілях, а хороші викладачі-спеціалісти доступно доносять до них інформацію. Можливо, не 100% дітей хочуть навчатись, але 90% – точно.

Чого нині бракує вчителю з боку держави?

Андрій Созанський:

Зарплату необхідно збільшити щонайменше удвічі

Зрозуміло, що у першу чергу це зарплата. Її треба збільшити щонайменше удвічі. Бо виходить такий парадокс: вчитель 2-ї категорії, навіть з усіма надбавками, отримує менше, ніж 6500 гривень, а це «мінімалка». Вчитель вищої категорії, як я, з тими ж надбавками, отримує 7001 гривню. Тобто, різниця – менше, ніж 600 гривень, а стаж та відповідальність значно більші.

Паралельно з цим ми регулярно зіштовхуємось із браком технічного забезпечення. Зараз ІТ-технології дуже випереджають час, відповідно має бути оснащення. До прикладу, зараз у нас дистанційне навчання, але не всіх вчителів забезпечили тими самими ноутбуками чи комп’ютерами. Це по-перше. По-друге, навіть якщо вчитель має техніку, йому потрібне ще програмне забезпечення. Але немає жодної уніфікації щодо ліцензійних програм, у яких ми працюємо, і держава не поспішає про це подбати.

Крім того, гострою є проблема з методичним забезпеченням, тобто з підручниками. В нас дуже часто змінюються програми, а в багатьох випадках підручники електронні. Тут, знову ж таки, є проблема відставання з боку держави: нам звітують, що школи забезпечили всім необхідним, а насправді цього немає.

Іван Гарасимович:

Перш за все, це заробітна плата. Те, що сьогодні отримують освітяни за свою роботу, це «копійки». Викладачі зі стажем заробляють 7,5-8 тисяч гривень. Протягом десятків років у наш заклад Міністерство освіти не вклало нічого.

Також варто покращити матеріальну базу: модерні лабораторії, техніка, щоб можна було навчити не на якихось «Москвичах», а на сучасних, зарубіжних автомобілях. Зокрема, у нас майже немає дорожньо-будівельної техніки, а вона шалено дорога. Навчаємо студентів, на жаль, на старому обладнанні, або на макетах.

Окрім того, нам доводиться і свої зв’язки використовувати, аби якось дістати сучасні деталі чи механізми автомобіля. Ми самі возимо той «металобрухт» – старі автомобілі з Америки та Німеччини – і так навчаємо дітей. Але що маємо, те маємо, вчимо на тому, що є.

Якби у нас була сучасна матеріально-технічна база, то було б цікавіше і викладачеві, і студентам, адже за цим майбутнє. Наш коледж один з найкращих. Наші випускники – це полковники, заслужені викладачі, доценти, професори.

Сучасний український ринок праці перенасичений спеціалістами з вищою освітою. Одними юристами й економістами виробництво у державі не підняти. Роботодавці вже не перший рік відчувають дефіцит кваліфікованих фахівців робітничих професій. У Міністерстві освіти і науки пропонують передати коледжі в комунальну власність, аби їх фінансували з місцевих бюджетів. Це може призвести до їхнього закриття. Тому має бути потреба у тих спеціалістах, яких випускають навчальні заклади. Іншими словами, має бути замовлення на кадри, а сьогодні потрібні кваліфіковані робітники середньої ланки. Такі спеціалісти повинні розумітися на високих технологіях, бо техніка з’являється щораз складніша. Для цього мають існувати такі заклади, як наш коледж. Багато залежить від того, кого випускають і яка якість підготовки цих фахівців. Цього навчального року професійно-технічна освіта виконала менше, ніж 70% від плану набору.

Виробництво дуже швидко змінюється. Зараз важко знайти доброго газозварювальника, механіка чи будівельника. Мала б бути державна програма на 5-10 років, щоб ми могли зрозуміти, представники яких професій є найнеобхідніші. Ми маємо дбати про те, аби зуміти готувати ці кадри. Тобто, маємо мати державне замовлення.

Чи йде влада освіті назустріч?

Андрій Созанський:

Єдина політична партія, яка готова простягнути нам руку допомоги – партія «Сила і Честь»

Чинна влада нам не допомагає нічим, як і попередня. Єдина партія, яка готова простягнути нам руку допомоги, це – партія «Сила і Честь». Вони чи не єдині, хто дійсно має бажання зайнятись вирішенням проблеми вчителів. Ба більше, я цікавився і дізнався, що відповідні положення «СіЧ» давно внесла у свою передвиборчу програму. Серед пріоритетів «смешківців» – хороший інтернет-зв’язок у школах, належне устаткування, інфраструктура й добирання дітей до шкіл, матеріально-технічне забезпечення класів тощо. А головне – це підвищення ролі і значимості професії вчителя в очах батьківської громади і суспільства загалом. Мені це дуже імпонує, адже освіта – це одна з основ розвитку сучасної України.

Тому, якщо говорити в цілому, вчитель в Україні не був цікавим нікому, окрім партії «Сила і Честь», яка дійсно переймається нашими проблемами.

Іван Гарасимович:

Влада протягом десятиліть «пропускає повз вуха» усі наші проблеми. Ми говоримо, нагадуємо, та й представники виробництв це бачать, проте ніхто нічого не робить. Звідси й більшість проблем нашої економіки. Перша політична партія, яка не просто порушила це питання, а дійсно має стратегію вирішення цієї проблему, це «Сила і Честь». Ми регулярно зустрічаємось із представниками партії у Львові, напрацьовуємо різні варіанти співпраці та намагаємось привернути увагу влади до проблем освіти. У нас є плани залучити багато закладів освіти, представників учнівства та студентства тощо. Ми разом із «смешківцями» посилено над цим працюємо і віримо у те, шо ця співпраця обов’язково дасть рясні плоди.

Роман Гурський, ІА «ПІКА»