Сергій Жадан — український поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст, фронтмен гуртів Жадан і Собаки та Лінія Маннергейма. Крім того, він є автором романів «Депеш Мод», «Ворошиловград», «Месопотамія», «Інтернат», поетичних збірок «Цитатник», «Ефіопія», «Життя Марії», «Тамплієри», «Антена», «Список кораблів» та ін.
Сергій Жадан також є відомим волонтером, який неодноразово давав концерти та проводив літературні вечори для наших учасників російсько-української війни.
Тож про своє бачення мистецтва, політики, націоналізму та загалом проблем українців Сергій Жадан розповів в інтерв’ю журналісту ІА «ПІКА».
Хочу почати із дуже актуального для багатьох питання. Як на вас позначився цей «карантинний» рік?
Та дуже печально позначився, бо довелось скасувати або перенести безліч виступів. Це дуже незручно, у першу чергу, в плані логістики. Також це дуже незручно з точки зору спілкування із публікою, адже люди купують квитки, потім змушені їх здавати, вони очікують, усі заходи переносяться. З іншого боку, були значні незручності і в плані роботи, оскільки музиканти на цілий рік просто втратили можливість працювати. Для багатьох це суттєвий удар. Та й загальна атмосфера була не дуже хорошою у тому розумінні, що нам стало зрозуміло, що держава у першу чергу пожертвує культурною цариною – і фінансово, і загалом. Культурна сфера у нас не така, щоб її захищали, підтримували чи тим більше стимулювали на державному рівні. Тому в цьому плані якраз не було нічого хорошого.
А що стосується творчості, то цей рік дав можливість працювати, тому хто як міг, той так і скористався цим часом. Якщо судити з моїх колег, то багато хто провів цей рік доволі плідно.
Сергій Жадан: «Моє особисте гасло – «Українці понад усе!»
Під час карантину держава хоч якось підтримувала митців чи культуру в цілому?
Та пригадайте, як минулого року утворився цей «ковідний» фонд і на нього взяли частку грошей, яка мала йти саме на фінансування культурної сфери. Потім, наскільки я пам’ятаю, частину цих коштів повернули, зокрема і на фінансування культурного фонду. Але якщо говорити про якісь фінансові вливання з боку держави, то я, чесно кажучи, навіть не знаю. Себто, культуру в нас пустили у «вільне плавання» і сказали «як хочете, так виживайте». Це доволі сумно, оскільки культурна сфера в Україні – це така річ, яка існує лише тоді, коли у нас є певна фінансова стабільність. Як тільки в державі починаються негаразди, культура руйнується і щезає першою.
Якщо взяти до уваги літературу і книжкові ринки, то у 2020-му не було Книжкового арсеналу в Києві та Книжкового форуму у Львові. Це два найбільші літературні заходи України і для частини видавців вони є життєво важливі. Фактично, видавці не мали можливості працювати на тих двох заходах і для багатьох із них це був суттєвий удар.
В Україні не існує цензури для кіно, музики чи літератури. Але чи існує щось типу «неофіційної» цензури? Тобто, чи є теми, яких краще не торкатись у творчості?
Якщо говорити про цензуру в якомусь класичному розумінні, то ні, такої не існує. А що стосується зворотної цензури (кон’юнктури), то вона є. Ви ж бачите, що у тому ж кінематографі є цілі державні програми. Не знаю, чи існує вона зараз, але точно була програма підтримки патріотичного кіно. Як на мене, це цікава, хороша і корисна програма, яка підтримує зйомки фільмів на історичну тематику та різні актуальні теми. Проте часто присутність чітко визначеної теми викликає інтерес з боку людей, які не надто переймаються самою темою, а просто бачать, що є можливість отримати фінансування і намагаються цим скористатись. Тобто, вони підходять до цього питання доволі по-ремісничому і це дає не дуже хороший результат.
Зараз досить частим є таке явище як російськомовна і російська музика, зокрема хіп-хоп, яка користується популярністю серед молоді. Як, на вашу думку, із цим варто боротись?
Нам треба боротися не проти російського хіп-хопу, а за український хіп-хоп. Насправді це питання є складним і простої чіткої відповіді тут, я думаю, бути не може. З одного боку, будь-хто з прихильників російськомовного контенту вам скаже: мовляв, «дайте нам якісний український продукт і ми будемо його слухати». Насправді це не зовсім так. На мою думку, в українській музиці сьогодні робиться величезна кількість якісних і цікавих речей, зокрема і в царині хіп-хопу. Проте це все одно не може перебити роботу російської культурної машини.
Постколоніальний синдром спрацьовує навіть у тому, що, маючи вибір, суб’єкт і далі намагається керуватись тим, що йому говорять із умовного центру
Також, тут ще багато що залежить від самої публіки, тобто слухача. Постколоніальний синдром спрацьовує навіть у тому, що, маючи вибір і не маючи чітких обмежень, суб’єкт і далі намагається керуватись тим, що йому говорять із умовного центру. Це така собі підсвідома умовна московська матриця. І такі люди замість того, щоб подивитись, що цікавого робиться довкола них, далі за інерцією споглядають російський Youtube і шукають, що там цікавого відбулося за останні дві доби у Росії.
Сергій Жадан: «Моє особисте гасло – «Українці понад усе!»
Ми також часто стаємо жертвами російської пропаганди в умовах війни. Як ви вважаєте, якою є роль наших митців у цій інформаційній війні?
У нас мало б бути спільне відчуття того, що ця інформаційна війна є і нам слід постійно на неї реагувати, незважаючи на те письменник ти чи ні. Ми завжди є об’єктами оцих інформаційних, пропагандистських та ідеологічних атак і так чи інакше виступаємо мішенями. Мені здається, що тут треба виозначувати не митців чи письменників, а просто кожному вмикати свою голову і свідомість та пробувати розібратись у цьому світі – складному, суперечливому і не до кінця зрозумілому.
Якщо говорити більш конкретно, то мені здається, що усі письменники, та й загалом люди культури, повинні просто чесно робити свою роботу. Треба створювати такий продукт, за який потім було б не соромно. Я переконаний, що українська культура далі стоїть на порозі певного прориву. Коли він станеться – це питання часу і все залежить від нас усіх: як ми будемо шанувати те, що маємо і навчимося слухати одне одного.
Нещодавно вся Україна перейшла на державну мову обслуговування у закладах громадського харчування. Як ви оцінюєте цей закон?
Це, фактично, два різні питання. «Мовний закон» – це значно більше, ніж спілкування у публічній сфері. Я, безперечно, за «мовний закон», я підтримував ідею його введення. Що стосується використання української мови у публічному просторі, то мені ця ініціатива є дуже симпатичною. Навіть не очікував, що це буде відбуватись саме так. Я живу на сході України і у своєму Харкові за весь цей час жодного разу не стикався із агресивним сприйняттям цієї ідеї. Тобто, складається таке враження, що багато людей просто чекали, коли їм дадуть наказ, що тепер вони мають говорити українською. Усі ці тітоньки в магазинах, молоді люди у ресторанах і люди з різних галузей прекрасно знають українську і володіють нею. Дуже приємно бачити, як покупці та відвідувачі також переходять на українську мову і приємно бачити, що її стає все більше. Багато людей згадали, що вона у них є. У нас є такий стереотип, який для нас було створено, а ми його вперто відтворюємо і поширюємо, хоч він є доволі руйнівним для нас самих. Я маю на увазі те, що нібито захід України – україномовний, а схід – російськомовний. Це, м’яко кажучи, підміна понять і певна маніпуляція.
Ви, будучи україномовним письменником та музикантом у Харкові, зазнавали якихось утисків?
Востаннє я зазнавав утисків у 1991-му році в тролейбусі. Я не україномовний письменник, я україномовний українець. Я все життя живу на сході й все життя розмовляю українською. Я помічаю, наскільки сьогодні змінюється ситуація. Вона дуже природньо мінялась протягом років, але, ясна річ, після 2014-го року вона більш стрімко змінилась у бік української мови. Знову ж таки, ці процеси не слід ідеалізувати чи перебільшувати. Зрозуміло, що й надалі багато людей говорять російською, далі для багатьох російська є першою, але тут слід бачити не негатив, а позитив. Нам слід помічати, наскільки популярнішою стає українська, як зростає її присутність на вулицях міст, наскільки природно відбуваються ці процеси і наскільки це прийнятно для мешканців нашого лівобережжя.
Оцініть, як працюють квоти на телебаченні та радіо, які обмежують російськомовний контент?
Це теж дуже складне питання. Давайте почнемо з того, наскільки це правильно. Я вважаю, що це абсолютно нормально, коли держава захищає свій інформаційний простір і формує його під свого споживача, громадян, ринок, інтереси та культуру. Ситуація, яка у нас існувала станом на 2014-й рік, полягала у тому, що наше інформаційне та культурне поле і ринок майже повністю контролювався з Москви. Це не нормально.
Сергій Жадан: «Моє особисте гасло – «Українці понад усе!»
Знову з’являється «привид» примітивного Кобзона
Інша річ, що зміна радіоефіру відбулась дуже дивно. З одного боку, там дійсно з’явилось багато української музики, її стало значно більше, а з іншого боку, не зовсім зрозуміло, за яким принципом вона обирається і чому в ефіри не потрапляє та величезна кількість нової цікавої музики, яка щодня з’являється на наших очах. Іноді це нагадує відвертий саботаж, а іноді просто дурість. Якщо ж стежити за радіоефіром, то можна помітити, що зараз дуже повільно, але відбувається якесь «відповзання» назад. Оскільки загальна риторика в Україні змінюється, зокрема з боку влади, то відповідно знову почали лунати ці голоси і «дзвіночки», з минулого. Знову з’являється «привид» примітивного Кобзона, але я думаю, що це, швидше за все, певний тактичний момент.
Ви неодноразово згадували у своїх інтерв’ю, що нам слід українізовувати схід. Як, на вашу думку, це правильно зробити?
Я не за лагідну чи насильницьку українізацію, я – за стратегічну
Через популяризацію чогось позитивного, успішного і ефективного. Через репресії, приниження і примус навряд чи вдасться досягнути якихось позитивних результатів. Ви можете примусити говорити людину українською мовою, але ви відвернетесь і вона знову заговорить російською. Натомість, коли людина побачить, що розмовляти українською – це прийнятно, нормально і це дає їй якісь перспективи, бо це державна мова цієї країни і це повага до неї, то таке працюватиме зовсім по-іншому. Тому я не за лагідну чи насильницьку українізацію, я – за стратегічну. Це має бути така українізація, яка не буде завтра залита кров’ю і яка не завершиться черговими репресіями. Тобто, я за такі процеси, які передбачать не лише те, що буде завтра, а, скажімо, і за 10 років.
Ви виступали для наших учасників російсько-української війни. За Україну воюють як російськомовні, так і україномовні українці. Як вас сприймали і ті, й інші?
Я вважаю, що некоректно і неправильно вживати термін «російськомовні українці». На мою думку, немає російськомовних українців, є двомовні українці. Тобто, я не вірю в те, що для людини, яка народилась і виросла в Україні, неважливо – у Донецьку, Харкові, Полтаві чи Сумах, українська мова не є рідною чи є незнайомою. На жаль, вона може бути неактивованою, нерозвиненою, людина може цією мовою не говорити, але так чи інакше вона є в людини «в запасі». Коли ми говоримо про таких людей як про російськомовних, ми робимо великий «реверанс» саме у бік російської мови, бо ми повністю прибираємо тут українську. Хтось каже, що є такі українці, а є інші, хоча насправді ми всі українці і ми всі є громадянами цієї держави. Те, що одні більше говорять українською, а інші російською, не означає, що це дві різні раси чи етноси.
А щодо сприйняття мене як письменника чи музиканта, то все було прекрасно, бо ті хлопці, зі своєю першою російською, пішли воювати за Україну, бо вони є патріотами. Вони українську сприймають як свою. Те, що вони нею не спілкуються, то у кожного своя історія. Багато хто, до речі, переходить на українську і відкриває у собі цю українськість саме перебуваючи у війську. Багато було випадків, коли хлопець потрапляє на фронт після Майдану і саме там він відкриває для себе Україну, нашу історію, культуру, музику, літературу і таке інше. Всі ці процеси дуже активно відбуваються протягом останніх семи років і навіть якщо ми їх не до кінця усвідомлюємо, це не означає, що їх немає.
Ми знаємо, що у людей, які проживають на окупованих та прифронтових територіях, є і проросійські, і проукраїнські настрої. Які домінують?
А що таке проросійські настрої? Одна річ підтримувати Путіна, а інша – підтримувати свою російськомовність у межах незалежної України. Тобто, чи проросійські це настрої – я не впевнений. Можна говорити російською і, наприклад, підтримувати партію ОПЗЖ, яка постійно робить відверто проросійські заяви, а можна при цьому підтримувати хай не націоналістичні партії, але ті, що знаходяться в абсолютно українському фарватері. Існує багато нюансів та багато деталей. Страшенно складно якось статистично визначити настрої населення.
Сергій Жадан: «Моє особисте гасло – «Українці понад усе!»
В силу того, чим ми з друзями займаємось (маю на увазі волонтерство, освітянські проекти, культурні й таке інше), все це так чи інакше пов’язано із тим, що публіка, з якою ми там спілкуємось, є специфічною. Це якраз проукраїнська активна громада, яка має проєвропейські та демократичні погляди. А стосовно всього Донбасу сказати важко, бо це доволі неоднорідний регіон. Наприклад, Там є райони, де навіть немає українського телебачення.
Ви зачепили тему націоналізму, тому питання про це. Як ви вважаєте, чи потрібен сьогодні націоналізм у політиці?
Нині націоналізмом можна називати все, що заманеться
А що сьогодні можна вважати націоналізмом? Є, наприклад, такі політичні партії як «Голос», яких хтось теж вважає націоналістами за проукраїнську позицію. Тобто, сьогодні націоналізмом можна називати все, що заманеться. Я взагалі не зовсім впевнений, що на початку ХХІ століття спрацьовують і мають якесь наповнення старі політичні та політологічні дефініції. Навіть не певен, чи можна сьогодні серйозно говорити про лібералізм та демократію.
Якщо за один із маркерів націоналізму взяти гасло «Україна понад усе!» – тобто, права українців мають відстоюватись у першу чергу на території нашої держави. Такий націоналізм потрібен суспільству?
Ну, права українців – це все таки трішки інше, як на мене. Мені здається, «Україна понад усе» – це просто гасло. Красиве, проте не завжди наповнене чимось конкретним. Якщо брати якісь націоналістичні гасла кінця ХІХ – початку ХХ століття, проектувати їх на нашу реальність і говорити, добре це чи погано – не певен, що вийде щось зрозуміле. Я не розумію, що у вашому наповненні є націоналізмом. Якщо ви оперуєте теоріями Міхновського, Донцова чи Степана Андрійовича Бандери, то ви ж розумієте, що це писалось у зовсім інший час і за зовсім інших історичних обставин. Тоді не те що не було української держави, тоді навіть не було розуміння, якою вона може бути.
А ви як вважаєте?
Для мене українці понад усе. Для мене реальні люди, з якими я живу в один час є найбільшою цінністю і найщедрішим подарунком долі. Саме вони для мене і формують Україну. Знову ж таки, можна говорити про якусь міфічну та недосяжну Україну, яку ми собі уявляємо, а можна бачити реальну Україну з її недоліками, потенціалом, труднощами, позитивом і пробувати щось робити.
Яку пораду ви б дали українцям?
Вчитись говорити одне з одним. Я маю на увазі говорити і слухати. Як на мене, зараз в українців є критична стадія невміння вести розмову між собою. Нам насправді немає, чого ділити, ми усі в рівних умовах та на однакових позиціях. Ми маємо одну Україну, проте не можемо між собою порозумітись. Це, з одного боку, дуже проста і очевидна річ, але водночас і дуже абстрактна. Ми всі нібито вміємо говорити і слухати, але зверніть увагу, як наша комунікація відбувається у публічному просторі. Це монологи, які дуже погано корелюються між собою. І це точно не сприяє порозумінню.
Роман Гурський, ІА «ПІКА»
