Ще у 2014-му році був популярний жарт, що Україна не має ядерної зброї лише тому, що її ніхто не просив у наших волонтерів. Справді, тоді українська армія була розвалена режимом януковича і саме добровольці й волонтери не дозволили путіну зайти вглибину нашої країни.
Сьогодні ЗСУ – це потужна й елітна армія, яка ефективно дає відсіч ворогу на всіх напрямках, але потреба у хороших волонтерах не зникла. Так, люди з різних областей України, різні за своїми політичними чи релігійними поглядами, різні за фахом і освітою об’єднались у спільній справі – волонтерстві для нашої армії та цивільних людей.
Не винятком став і Василь Попович – успішний підприємець, член політради Львівської міської організації ПП «Сила і Честь». Його війна застала за кордоном, тому він одразу ж налагодив виїзд українських біженців за кордон. Проте, політик на цьому не зупинився і аби не їздити «порожняком», зворотнім шляхом став привозити в Україну ліки та військове спорядження.
То як волонтерить Василь Попович, із якими проблемами зіштовхуються українці за кордоном і як нас там сприймають? Про це він розповів журналісту ІА «ПІКА».
Розкажіть, із чого розпочалась ваша волонтерська діяльність і чим займаєтесь сьогодні?
Я давно займаюсь роботою у Європі, тому мене війна застала за кордоном. Вся моя сім’я та родина перебуває в Україні і від Києва до Львова протистоїть росії на всіх рівнях. Оскільки я пенсіонер і маю відповідні ресурси, то я вирішив займатись вивезенням дітей та жінок до Європи. Вони були доведені до відчаю обстрілами та всіма іншими жахіттями війни, тому їм необхідна така допомога. Це те, що я можу робити, то чому б не допомогти?
А назад ми почали возити ліки – лікарні нам робили замовлення і ми тут знаходили все необхідне. В Україні багато поранених, як цивільних, так і військових, і їм необхідні різні медпрепарати. Є медикаменти, які дуже швидко закінчуються, а ми таким чином поповнюємо їхні запаси в Україні. Я вважаю, що це найбільш необхідна річ для нашої перемоги.
Пізніше, коли війна перейшла в інші стадії, а світ нам почав активно допомагати із тією ж медициною, я дещо «перекваліфікувався». Сьогодні я передаю бронежилети, тепловізори, приціли та інше військове спорядження, на яке я маю право. Тобто, зброї, ясна річ, я не можу перевозити, але інші речі – так. От нещодавно ми передали на передову 50 бронежилетів та 40 тепловізорів. А ще турнікети для зупинки крові, шоломи і багато-багато іншого. Одним словом, роблю все, що можу.
Чи готові європейці нам активно допомагати?
Німеччина постраждала від російської корупції, тому їхня офіційна преса не дає повної картини подій
Адекватні й ерудовані люди, які черпають інформацію з різних джерел, розуміють, що це необхідно. Найбільше це розуміють люди, які мають прямі контакти з українцями. Але я мав одну зустріч, яка мене дуже здивувала: у Німеччині люди, які допомагали нам, сказали, що у них по телевізору транслюють кадри 2014-го року. Це було відео захоплення Криму російськими загарбниками. Себто, їхні ЗМІ не висвітлюють усіх подій чесно. Тому я закликаю нашу активну молодь, яка знає іноземні мови, виходити на спільноти різних держав і доносити до них правдиву інформацію. Для цього є сайти, форуми та інші майданчики. Це необхідно робити, бо та ж Німеччина постраждала від російської корупції, тому їхня офіційна преса не дає повної картини подій. Навіть сьогодні не всі люди за кордоном знають, що у нас іде жорстока війна. путін поставив собі за мету захопити й інші країни, тобто його «апетити» не обмежаться лише Україною, а розуміють це далеко не всі. Це загарбницькі плани щодо частини Європи і саме Європа мусить допомагати нам.
Як за кордоном ставляться до наших біженців?
Більшість людей, які виїхали за кордон, є свідомими українцями. Вони культурні, адекватні та самодостатні. Але найбільша наша помилка – це незнання іноземних мов. Ще у 90-х роках нам варто було запровадити програму українізації суспільства, де єдиною мовою була б українська. А вчителі мали б отримувати найбільшу зарплату, аби просувати її – від Донецька до Львова, від Чернігова до Сімферополя. Паралельно слід було вивчати англійську, німецьку, французьку і так далі. Натомість українці завжди вчили російську і сподівались, шо «рашка» нам допоможе. Все це стало причиною того, що багато наших людей за кордоном перебувають у такому собі «бар’єрно-депресивному стані» через незнання будь-якої іноземної мови.
Чи є випадки, коли українці поводяться, скажімо, негідно?
Деяким українцям треба розуміти, що вони втекли від війни, а не приїхали на курорт
Так, є і некультурні українці. Як показує практика, значна частина такого населення ще й «смоктала лапу» в Україні, зануривши її у бюджети різного рівня. От такі інколи починають «перебирати харчами». Тобто, у той час, коли їм дають прихисток за кордоном, вони «крутять носом», мовляв, не такі умови, не та їжа тощо. Їм треба розуміти, що вони втекли від війни, а не приїхали на курорт. От саме через таких людей Європа потім має негативну думку про всіх нас. Тому я закликаю людей, які опинились в іншій країні, пам’ятати, що вони представляють цілу націю, а не лише себе.
Чи існує ризик, що наші люди залишаться за кордоном назавжди?
Безперечно. Кожна розвинена країна створила комфортні умови проживання для свого пересічного громадянина. Проте, такі держави, окрім допомоги нам, хочуть вирішити ряд своїх проблем, перша із яких є брак робочих рук. Чому б їм не влаштувати на роботу освічених людей, які є спеціалістами у своїх галузях? Такі люди будуть раді працювати на чужу, але багату економіку. Це одна із найбільших проблем сучасності. Але тішить те, що значна частина українців відмовляється від статусу біженців і тимчасово працюють за кордоном без додаткових зобов’язань. Тобто, так, нам допомагають країни Європи, які дозволили легально працювати і жити у них протягом 3-х років, але з іншого боку це дуже вигідно їм. Тому нам дуже важливо, аби українці повертались додому.
Роман Гурський, ІА «ПІКА»
