Блогери – це відносно нове явище у житті не лише українців, а й всього світу. З поширенням доступного інтернету хорошої якості, кожен, хто володіє смартфоном, в певній мірі став блогером. Фото, відео, текст – це те, завдяки чому люди (і не лише) можуть стати популярними на різних платформах та майданчиках. У когось цікаве особисте життя, хтось багато подорожує, хтось займається просвітництвом, хтось ділиться актуальною інформацією вужчого профілю, а хтось просто кривляється на камеру, проте люди, за сторінками яких стежать інші, мимоволі чи цілеспрямовано стали популярними. Популярність, у свою чергу, це відповідальність, оскільки думку, яку озвучує блогер, чують і сприймають тисячі інших людей. Проте, як і будь-що інше, блогерство принесло і свої проблеми.
Так, нещодавно Україну сколихнула резонансна вечірка інстаграм-блогерів, яку назвали «Голодною тусою». У День пам’яті жертв Голодомору скандальний блогер Олександр Заліско гучно святкував свій день народження. На свято були запрошені й інші «інфлюенсери», які мають сотні тисяч підписників, а «вишенькою на торті» став той факт, що відбулось це дійство у львівському Будинку вчених.
Проте блогери є різні. Як мінімум, їх варто відрізняти за платформою, на якій вони й ведуть власні блоги. Instagram, Youtube, Tik Tok та інші майданчики відрізняються за своїми форматами, манерою подачі, темами відеороликів тощо. У той час, коли діяльність одних спрямована винятково на розваги і не несе жодної культурної цінності, інші творці займаються відверто просвітницькою діяльністю, торкаючись дуже важливих тем у своїй царині. Саме до других належить і Остап Українець, автор Youtube-каналу «твоя підпільна Гуманітарка». Він регулярно розповідає про важливість дослідження української мови, на цей канал підписані 115 тисяч осіб, а відео Остапа набирають десятки тисяч переглядів, що є дуже хорошим результатом для українського, україномовного та просвітницького каналу.
Отож, про інститут блогерства, роль інфлюенсерів у російсько-українській війні, їхню відповідальність та нашу аудиторію журналіст ІА «ПІКА» спілкувався із Остапом Українцем.
- Почнімо з актуального: як ти оцінюєш «голодну тусу» блогерів у Львові?
Моральна оцінка завжди суб’єктивна, але є така річ як суспільна пам’ять. Тут йдеться про те, що група людей або через те, що вони не знали про річницю Голодомору, або через те, що вони не думали про це, «дала ляпас» усьому суспільству. Можливо, вони не хотіли цього, але такі дії не могли трактуватись по-іншому. Мене дивує, що навколо цього взагалі існує якась дискусія в тому плані, що хтось досі не розуміє, що сталось і чому люди їх засуджують. Так, людина може бути українофобом, не визнавати, що Голодомор – це суспільна травма чи не визнавати за Україною суб’єктності в питаннях її власної історії, але я не уявляю, як можна було не спрогнозувати реакцію людей на це. Так, людина може бути ідіотом, але ж не настільки.
- Блогер Олександр Заліско, який і організував цей захід, згодом зняв відео, де він просить вибачення в народу. Як гадаєш, це каяття чи просто піар?
Якби ці блогери справді хотіли якимось чином реабілітуватись, вони б вникли в це питання і розповіли про Голодомор своїй величезній аудиторії
Я не дивився це відео і мені не особливо цікаво, що ці блогери говорять тепер постфактум. Особливо, якщо вони тепер кажуть щось типу «вибачайте, не подумали». В українському суспільстві зараз є дуже багато проблем, пов’язаних із мисленням та аналізом Голодомору. Та далеко не треба йти: колишні співробітники КДБ в музеї Голодомору займаються фальсифікацією Голодомору! Наша культурна політика – це причина, з якої ми можемо собі легко уявити, що багатьом людям байдуже, бо вони банально не знають, що коїться. Якби ці блогери справді хотіли якимось чином реабілітуватись, вони б вникли в це питання і розповіли про Голодомор своїй величезній аудиторії. Ці питання виникають в кожному громадянському суспільстві: що я можу зробити, аби долучитись до вирішення якоїсь проблеми? Всі вони можуть так вчинити, але ніхто цього не робить. Чи треба, щоб хтось сказав їм щось типу «пацани, нікого не цікавлять ваші вибачення і якщо ви хочете щось зробити, то зробіть щось корисне»? Я не знаю і особисто я не маю бажання цим займатись, бо тут суто у біблійному сенсі «хіба я сторож братові моєму?». Якщо хтось буде достатньо пасіонарним і зробить це, я тільки поаплодую такій людині, але сам я не бачу в цьому сенсу. Навколо є достатньо інформації і для того, щоб її не бачити, треба старатись.
- Давай поговоримо про інститут блогерства в Україні. Коли журналіст пише про ту ж тему Голодомору, у нього, на відміну від так званих «інфлюенсерів», є певні рамки. На твою думку, чи повинні блогери нести якусь відповідальність за свої слова та дії?
У блогерів тих рамок немає із абсолютно зрозумілих причин – у них їх просто не має бути. Суть Інтернету в його саморегуляції. Звісно, людину, яка своїми діями чи висловами порушує закони України, треба притягувати до відповідальності. Проте проблема тут не так у тому, що у нас блогерство не врегульоване, як у тому, що за відверто українофобські висловлювання тобі нічого не буде. Було б дуже дивно стверджувати чи вважати, що цим прорахунком не будуть користуватись блогери у той час, коли ним користуються і політики, і всі решта.
- Як взагалі мають поводитись люди, які мають вплив на суспільну думку, у період гібридної війни проти Росії?
Митець відповідальний лише перед собою, але проблема у тому, що митець як людина просто може бути лайном
Знову ж таки, я буду відштовхуватись від особистої відповідальності. Кожна людина має ту роль, яку вона собі атрибутує. Абсолютно зрозуміло, що нам потрібно якомога більше людей, які наділені критичним мисленням і хочуть його застосовувати зокрема для просвітництва. Але вважати, що митець має відповідальність перед суспільством, – неправильно. Я вважаю, що митець має відповідальність перед самим собою і своєю аудиторією. Тобто, митець обирає, що йому писати, люди обирають, кого їм читати. Якщо людина своєю літературою просуває речі, які мали б бути неприйнятні для суспільства, про це треба говорити. У всякому разі, так воно працює в ідеалі.
Натомість у нас наразі немає такої «цензури». У нас виникає маса проблем, які пов’язані або з браком освіченості, або зі специфічними налаштуваннями людей у їхньому ставленні до історії, політики та мови. Проте я не думаю, що це причина стверджувати, що у нас є митець і він до чогось зобов’язаний.
Це так само, як той момент, коли в нас хибно ідентифікують, що таке «культура скасування» (Cancel culture). У нас це щось типу авторитарної соціальної моделі, яка піддає людину повному остракізму, а це неправильно. «Cancel Culture» насправді застосовується до людей, які мають більше соціального, економічного і політичного впливу. Власне, це і є спосіб низової інтелектуальної протидії. Здавалось би, нам потрібна певна критична маса людей для того, щоб донести певну думку до сторони, до якої складно достукатись за інших обставин. Проте всі це сприймають навпаки і в нас «культура скасування» – це коли якісь божевільні ліберали намагаються «викинути» з історії певних діячів. Так само це працює і з «митець винен». Ніби у нас є певна інституція, яка визначає, що митець повинен робити, а що ні. Ні, митець відповідальний лише перед собою, але проблема у тому, що митець як людина просто може бути лайном. Це суто гуманістична проблема, а не соціальна і тим паче вона не потребує жодного інституційного вирішення. Це питання до освіти і до повсякденного просвітництва. Це питання до того, як сьогодні виглядає інтелектуальне середовище держави, де і кого воно живить.
- Як глядач може «фільтрувати» свій інфопростір та боротись проти ворожого контенту?
Якщо не споживати нічого російського, то дуже швидко проросійське стане очевидним
Просто не споживати нічого російського і тоді дуже швидко проросійське стане очевидним. Це те, що сталось зі мною і багатьма моїми друзями з початку війни. Проросійський контент дуже легко ідентифікується за тим, як він відразу ж починає «вибиватись» з інформаційного простору, як тільки ти позбуваєшся російського інформаційного поля. Ймовірно, для когось воно не спрацює, але в тому і є «фішка» критичного мислення – це не піґулка, яку ти приймаєш і тобі відразу стає добре. Це і є індивідуальна відповідальність за те, що ти споживаєш і транслюєш. Ми досі обмінюємось інформацією через особисті враження та емоції, тому формування правильного інфопростору тут є ключовим.
- Якими є українці як аудиторія?
Українці іноді навіть страхітливо активні і дуже вдячні споживачі. Наскільки я розумію, в наших творців з патреоном у рази краще, ніж у тієї ж Росії. Нам дуже допомагає інституційна непропрацьованість культурного простору. Наприклад, люди, які займаються популяризацією історії чи літератури, часто сприймаються як безальтернативний продукт, що є не зовсім правдою, але почасти так. Люди сприймають це як діяльність, яку мала б робити держава, але вона її не робить, тому багато хто нас підтримує, аби ця підтримка просто була і творці її відчували. Нам це дозволяє братись за безліч проектів, які ще навіть рік тому були не до помислення. Тому так, українська спільнота навколо Youtube чи загалом навколо просвітництва – це дуже хороша спільнота в усіх сенсах. Звісно, ніхто не безгрішний і «срачі» в нашому літературному середовищі трапляються постійно. Вони бувають доволі запеклі, але я не скажу, що це горе. Це просто дуже емоційна манера спілкування. Навіть люди, які займають різні позиції і мало не ненавидять одне одного, фактично працюють на те саме – на Україну. І це ключовий момент.
- Часто глядачі хочуть розважального контенту, проте «Твоя підпільна гуманітарка» – це просвітницький канал. Чи доводиться тобі жертвувати кількістю переглядів своїх роликів заради такої місії?
Ми хочемо підштовхувати людей до вивчення української мови і відкривати її для себе, а не чекати, щоб хтось пояснив
З одного боку – однозначно так. У дуже багатьох темах ми жертвуємо можливим охопленням на користь того, що ми розповідаємо про те, що хочемо. Проте ця ніша, як виявилось, доволі велика. А по-друге – і ми надто мало на цьому наголошуємо у своїх відео – ми не є науковим каналом у строгому сенсі цього слова. Не можна брати «Гуманітарку» і використовувати її як правило а-ля «так можна говорити, а так ні». Я регулярно бачу, як таке стверджують і мене це щоразу гнітить. Наша ідея полягає в тому, що кожен повинен вивчати свою мову і робити її своєю в першу чергу, а не чекати, поки хтось прийде і дасть нам правопис. Я сподіваюсь, що до цього дійде. Ба більше, я бачу, що до цього йде і самоосвіта, особливо в плані мови, історії та інших гуманітарних наук, потрібна в першу чергу. Базова освіта – лише для того, щоб «відділяти зерно від полови», вчитись шукати матеріали та перевіряти інформацію, яка тебе цікавить. Мову, як таку, неможливо засвоїти – ні рідну, ні іноземну. Іншими словами, не настає такого моменту, коли ти видихаєш і кажеш «Ну все, тепер я знаю цю мову». Це постійний процес самовдосконалення. Головне, що ми хочемо, це підштовхувати людей до вивчення української мови і відкривати її для себе, а не чекати, щоб хтось пояснив.
- Чи здійснюються якісь атаки на ваш канал з боку проросійської спільноти?
Ясна річ, що є, проте де їх немає? До нас у коментарі регулярно приходять росіяни, часто із дуже прикольними заявами і я начитався вже безліч дуже дивних речей. Проте я їх сприймаю як належне: вони є і я до цього був готовий, із цим нічого не вдієш. Я навіть не буду називати їх ботами, бо я переконаний, що існують абсолютно живі люди, які поділяють таке налаштування. Ми живемо в середовищі гібридної війни і я був би абсолютно дурним оптимістом, якби розраховував, що наш контент має всім подобатись. Часто такі речі сприймаються як бот-атаки, особливо з боку аудиторії, яка сприймає слова «Гуманітарки» як догму. Ні, просто ми говоримо про те, що інколи складно сприймати на віру. Я цього абсолютно свідомий. Ми використовуємо підходи, які були давно забуті і люди, які зросли на радянському підході (а це кожен, хто закінчив школу включно з цьогорічними випускниками), можуть просто не бути спроможними це прийняти. Це теж потрібно розуміти і саме тому це робота на далеку перспективу – знову нормалізувати речі, які були «витравлені» протягом ХХ століття. Єдине, за що ми банимо, це за відверто деструктивні коментарі. Якщо людина приходить і просто починає «штовхати» російську ідеологію, не дивлячись ні наліво, ні направо.
- Пригадай найсмішніші чи найбільш недолугі «претензії» таких коментаторів…
Останній аргумент, який мене дуже розвеселив, це розповідь про австрійські концтабори для тих, хто не хотів вивчати українську мову. Так, у часи Першої світової війни в Австрії були концтабори, але вони не були призначені для тих, хто відмовлявся вивчати українську. Вони були для москвофілів, які були явними симпатиками російської імперії. Так, це був негуманний вчинок, вмотивований держбезпекою і аж ніяк не небажанням москвофілів вчити українську мову. Тобто, історія сприймається не лише дуже нереалістично, а й з абсолютно сучасної позиції, яку аж ніяк не можна співставляти з минулим.
- Кого з українських блогерів ти дивишся сам?
У першу чергу це канал Аліни Нікуліної «На пошуки грамоти». Цей канал для українського кіно робить те, що «Гуманітарка» для літератури. Він відкриває український кінематограф для тих, хто не мав шансів відкрити його для себе природним чином.
- Чи були пропозиції, щоб ти викладав у школі або щоб інші викладали за твоїми відеороликами?
Я викладав у приватній школі, але я не маю на це часу, тому я вимушено звідти пішов. Багато вчителів показують наші відео своїм учням – це те, що я знаю точно. Друга складова – це використання наших матеріалів людьми, які складають підручники учням. Так, про це зараз ведеться мова, але я наразі не можу нічого сказати.
Єдине, що я мушу зазначити, це те, що багато підручників з гуманітарних дисциплін містять дуже багато маячні, яка жодного разу не була скоригована. Це проблеми, які треба вирішувати і вони б вирішувались набагато швидше, якби міністерства були зацікавлені в цьому проактивно, а не реактивно. В це хочеться вірити, бо тоді ми усі матимемо шанс.
- Яку пораду ти б дав усім українцям?
Не чекати людину, яка буде йти і давати поради, а пробувати самому розбиратись у питаннях, які цікавлять
Я б радив не чекати людину, яка буде йти і давати поради, а пробувати самому розбиратись у питаннях, які цікавлять. Тобто, самотужки відділяти зерно від полови. Це те, чого дійсно бракує, а інших порад сьогодні дають достатньо.
Роман Гурський, ІА «ПІКА»
