Культура скасування (cancel culture) — це сучасна форма остракізму, коли під тиском суспільного резонансу особа опиняється поза соціальними або професійними колами за неприйнятну з погляду певної групи суспільства поведінку. Культура скасування є формою бойкоту публічної особи не лише за “образливі слова та дії” (з суб’єктивного погляду окремих груп спільноти) , а ще і деколи за кримінальні злочини. Бойкотуванню також піддаються бренди , фірми чи корпорації. Об’єкт остракізму вважається «скасованим», відтак втрачає репутацію й зазнає матеріальних збитків.
Щось подібне зараз відбувається із росією та її культурою в Україні. Це зрозуміло – держава, яка напала на нас, не повинна мати свого культурного представництва в Україні. Ні для кого не секрет, що за рахунок музики, кіно, театру і мистецтва загалом стираються межі між двома країнами і розмивається їхня ідентичність. Проте, на жаль, не всі це розуміють: самі українці шукають так званих «хороших росіян», виправдовуючи тих чи інших акторів або музикантів. Часто такі речі відбуваються невиправдано і навіть банальні слова «ні війні» стають причиною толерування того чи іншого російського діяча.
Тож про культуру скасування всього російського та «українізацію» журналіст ІА «ПІКА» спілкувався із автором Youtube-каналу «Твоя підпільна Гуманітарка» Остапом Українцем.
Він регулярно розповідає про важливість дослідження української мови та культури в цілому, а на його канал підписані понад 126 тисяч осіб. Відео Остапа набирають десятки й сотні тисяч переглядів, що є дуже хорошим результатом для українського, україномовного та просвітницького каналу.
- Як повинна працювати культура скасування та в чому її ідея?
Культура скасування – це не дуже точний термін. Коли хтось робить щось, що публіка вважає неприпустимим і відмовляється після цього мати справу з цією людиною (перестає слухати музику, ходити на концерти, дивитись фільми з цим актором тощо), – це не зовсім культура скасування, а наслідки аморальної поведінки. Просто така людина стає комусь глибоко неприємна. А коли йдеться про відомого музиканта чи актора, то публіка не має сили його «скасувати», бо кожен окремий споживач не наділений такою публічною силою, як відома особа. Але коли багато таких споживачів консолідовано вирішують, що це була «лажа» і так робити не можна, то приходять логічні соціальні наслідки, коли з людиною перестають співпрацювати інші бренди, компанії й таке інше.
В нас, наприклад, ще до повномасштабного вторгнення, проросійські канали медведчука були скасовані у найпрямішому сенсі. Жодна притомна людина туди б просто не пішла працювати. Але коли ми сьогодні говоримо про культуру скасування, то маємо на увазі інше – коли проти особи повстає інтернет. Луї Сі Кей та Джоан Роулінг, мабуть, найвідоміші приклади, які сьогодні асоціюються з культурою скасування, хоча вони обоє продовжують свою кар’єру. Справа просто у тому, що для видавництв Роулінг чи продюсерів Луї такі речі перетворюються вже на репутаційні втрати, і на це багато хто не готовий іти. Тобто, це складний соціальний процес, який є низовим. Він випливає з того, що людям щось не подобається.
- До речі, про «хороших росіян». Зараз стало популярним шукати серед представників російської культури таких діячів, які нібито засуджують політику путіна, і стверджувати, що вони опозиціонери. Причому, здебільшого вони просто виступають лише з фразою типу «ні війні». Наскільки це зараз доречно?
Російська культура токсична, незалежно від того, чи підтримує конкретний культурний діяч Україну
Я, скажімо, продовжую стежити за публічними сторінками Андрія Макаревича та Віктора Шендеровича, бо мені цікаво, що вони зараз пишуть і кажуть на тему війни росії проти України. Але мені ніколи б і на думку не спало поширювати щось із їхніх сторінок собі. Це табу! Тобто, я споживаю навіть інформацію їхніх офіційних каналів, щоб розуміти, як працює їхня пропаганда, але ні цю інформацію, ні так званих «хороших росіян» я не буду нести у свою стрічку та розповсюджувати їхні наративи. Все це сьогодні шкідливо, бо російська культура як така – токсична, незалежно від того, чи підтримує конкретний культурний діяч Україну.
Коли сьогодні закликають до скасування російської культури, то, як на мене, йдеться радше не про повне скасування, а про своєрідну «хвилину мовчання», коли ми можемо і повинні поставити російську культуру на паузу в світовому масштабі. Ясна річ, ті російські діячі, які мають свої зв’язки у Європі та є трохи ліберальними, матимуть свої майданчики там, ми цього не скасуємо, бо Європа таке любить, але зараз росіяни мають помовчати всюди. Культура держави, яка вчиняє геноцид, не має права на репрезентацію в такий час. Тобто, російський ліберальний проект сьогодні неактуальний, бо він не виконав своїх завдань. Він не життєздатний на цьому етапі. Що буде через 10 років – я не знаю, але сьогодні йдеться про те, що російська культура, особливо для України, є рудиментом, який нам не потрібний у жодному вигляді. Ні у формі доволі притомних слів Шендеровича, ні у формі «РИА Новости», які розповідають, що українців треба знищити.
- Після звірств Гітлера і нацистської Німеччини, німцям масово показували концтабори, аби вони зрозуміли злочин свого народу. Як після нашої перемоги ми маємо «навчити» росіян?
Тут дуже багато залежатиме від того, у якій формі та чи взагалі існуватиме росія. Тобто, чи залишиться вона все ще російською федерацією, чи почне «сипатись».
Проте дуже добре природу цього явища описав Ентоні Берджес у своїй книзі «Механічний апельсин». Там є схильний до ультранасильства підліток Алекс, який зрештою потрапляє до виправного закладу, де його змушують дивитись кадри нацистських звірств під музику Бетховена, накачуючи його спеціальним наркотиком, який додатково викликає емпатію. Все це ламає Алекса до рівня, коли не лише насильство стає йому огидним, а й, як побічний ефект, він більше не здатний слухати Бетховена. Оцей момент у Берджеса дуже перегукується із тим, в якому становищі після війни опинився Вагнер. Так, він сам був антисемітом, але окрім цього його музика, начебто безневинна, стала скасовуватись через те, що була вплетена в ідеологію нацизму.
Ми маємо розуміти, що тут одне тягне за собою інше. Культура, яка лежить в основі геноциду, не може бути відділеною від нього – як Макаревича, так і Юрія Лози чи Газманова. Незалежно від того, кого із росіян ми візьмемо, їхня діяльність вже є частиною культури, котра намагається нас знищити. Це загроза нашого існування. Вона рідко трапляється, але коли таке стається, то повна відмова від неї є одним із актів самозбереження. Це як «ленінопад» під час Революції Гідності – психологічна дія, яка дозволяє адекватно впорядкувати світ та відділити загрозу від незагрози.
Сьогодні часто кричать, що не можна чіпати пам’ятники Пушкіна, бо він просто писав вірші, але так само кричав і Алекс у «Механічному апельсині» про Бетховена. Питання тут не в тому, чи ми зможемо читати Пушкіна через 20 років, питання у тому, що Пушкін сьогодні в Україні нікому не здався.
- Ми зростали на російських фільмах та літературі. Як бути тут?
Якщо людина сьогодні не може із власної волі відмовитись від «серіалів про бригаду», то я не розумію, що з нею не так. Тобто, в мене в голові є немала бібліотека хе#ової російської попси, яку я споживав, будучи дитиною і підлітком. Я не можу її забути, як би не хотів. Але одне діло пам’ятати це, бо воно було, а інша справа – «ритуально» і самовіддано вливатися назад у цей дискурс щоразу перед новим роком, бо по ТБ транслюють «Іронію долі». Це дві дуже різні речі. Так, ми розуміємо, що все це було, ми цього не забудемо, але ми маємо виправити наслідки, які все це дало нам сьогодні. І введенням квот на російську продукцію ми намагаємось розчистити місце для того, що було б для нас більш актуальним. Ми нічого не вдіємо зі своєю пам’яттю, але ми можемо змінити публічний простір. Назви вулиць, фільми, музика і так далі – це те, що творить другий етап пам’яті, коли люди, які вже не пам’ятають подій, мають про них фальшиві спогади з історій.
- Як бути із вулицями, названими на честь російських діячів, та їхніми пам’ятниками?
Це та сама спадщина, яка сьогодні принесла нам війну
Вулиці, звісно, треба перейменовувати. Всі ці топоніми існували в Україні тому, що тут існував срср. Ми вже маємо величезні списки «недодекомунізованих» вулиць, які названі начебто не на честь комуністів, але без них вони б не були названі саме так. Тобто, ми маємо позбуватись вулиць не лише названих на честь тих, хто вбивав українців, а й тих, кого нам приніс радянський спадок і тих, кого ми самі ніколи не обирали. Хтось може відчувати ностальгію з цього приводу і казати, що не варто перейменовувати вулицю того ж Пушкіна в Калуші, але питання треба ставити по-іншому: якого біса одна з центральних вулиць Калуша носить ім’я російського культурного діяча? Те саме й пам’ятники – чому вони тут? Все це – спадщина радянського союзу. Це та сама спадщина, яка сьогодні принесла нам війну.
- Що робити зі шкільною програмою, де досі є Пушкін, Єсєнін та Лєрмонтов?
Це було абсурдом ще коли я вчився у школі та залишається ним і сьогодні. Одна із причин, чому сьогодні так багато росіян у нашій зарубіжній літературі, полягає у тому, що дуже багато вчителів цього предмету, навіть тих, хто закінчував університети в незалежній Україні, насправді є викладачами російської літератури. Це русисти і це доволі системна річ, бо в радянському союзі не готували профільних спеціалістів, які могли б працювати із загальносвітовим спадком. Тому ці люди і тепер не готують таких кадрів.
Пам’ятаю, коли переписали програму із зарубіжної літератури, зробивши її більш новітньою, скільки було «плачів» на тему «а як нам це опанувати, ми такого не читали?». Звичайно, ви не читали, бо ви читали Толстого і Достоєвського і нічого більше не вивчали. А ще – десятки інших авторів, про яких ми ніколи не чули, бо нікого за межами компартії вони не обходили.
Це проблема, яка не вирішується за один день, бо це брак кадрів. Те, що нам ця література на біса не здалась, – само собою. Немає такого, що нам може дати Некрасов і не може дати інший іноземний автор. Російська література не є настільки цінною, як ми звикли про неї думати. Там є окремі цінні явища, не більше. Але читати Рея Бредбері у школі корисніше, ніж Толстого.
Ексклюзивні новини у нашому Телеграм-каналі! ! Приєднуйтесь! https://t.me/pika_net_ua
- Що сьогодні варто робити із мовою?
Якщо ми не будемо змінювати явище російськомовних українців, то воно буде змінюватись без нас і років через 5 нам не дуже буде подобатись те, у що воно переросте. Інша справа, як це робити. Я дуже вірю в агресивні випади проти біженців, які говорять російською, але, наприклад, мовні курси для тих, хто хоче перейти на українську – це один із ключових кроків, які ми маємо робити. Мовні курси для дітей, підлітків та дорослих – ми маємо заохочувати людей на них іти. Крім того, ми пам’ятаємо закон про мову – він нікуди не дівся, тому все більше людей будуть переходити на українську, а наше завдання полягає в забезпеченні достатніх можливостей для цього переходу. Тобто, влада не має просто сказати, що все, тепер говоримо українською, бо цього ніхто не буде дотримуватись. Але держава повинна створювати достатньо стимулів, які допоможуть людям перейти на українську.
А ще є речі, які ми всі можемо робити у повсякденному житті. Свого часу я викладав на курсах української мови, куди ходили лише охочі. З того досвіду я можу сказати, що головна проблема російськомовних людей – це відсутність середовища, в якому вони могли б говорити. Оця звичка переходити на мову співрозмовника не є суто українською. Часто люди намагаються перейти на мову, якою говорить хтось інший, бо вони просто її знають, це сприяє порозумінню. Тут питання лише у тому, хто стійкіший: наприклад я ніколи не переходжу на російську, тому люди часто переходять до мене на українську. Причому багато із них цього б не робили за інших обставин, але вони знають мову, чують, що я говорю винятково нею і для них це стає психологічно простішим, бо я не переходжу на російську. Оце момент, який варто у собі виховувати.
Тобто, якщо ми розуміємо, що всі схильні підлаштовуватись під співрозмовника, то наше завдання – стати тим співрозмовником, під якого підлаштуються. А завдання держави – забезпечити вивчення мови тим, хто з різних причин її не вивчив раніше. Ми маємо забезпечити потребу переходити на українську.
- Ми часто зіштовхуємось із такими поняттями як «лагідна дерусифікація» або «лагідна українізація». Як гадаєш, чи припустимо сьогодні бути «лагідними» у цьому питанні?
Замість того, щоб розповідати українцям, якими вони повинні бути, треба зрозуміти, які ми вже зараз є, бо все це – Україна і українці
Є закон про мову, який стосується офіційних сфер. Інша річ, що самі наші підходи до українізації/дерусифікації не завжди були адекватними і корисними. І ці речі нам теж доведеться переглядати, бо дерусифікація та українізація – це два різні процеси. Другим займались більшовики у 20-х. Завдання було сподобатись нам і перевести місцеве діловодство на «мову аборигенів». Це мало сформувати місцеві кадри, які були б готові далі нести «світло більшовизму» у світ. Побічні ефекти настали скоро – це ліквідація усіх причетних до словників та правописів, створення нового правопису, переписування словників наближено до російської мови і їхнє перетворення на «сервісний продукт» із дуже вузьким полем використання. І от на збереженні української мови саме в такому статусі наполягала вся відома українська русня – від Партії регіонів до шарія. Всі вони бачили українську саме такою, бо нічого більше вони не знали, а доступ з’явився надто пізно.
А те, що потрібно нам сьогодні, – це дерусифікація. Ми маємо виправити ті негативні наслідки, які росія та її політика принесли нам за всі ці століття. Це, як на мене, скоріше про повернення до свої більш локальних ідентичностей у мові та культурі. Тобто, якщо раніше нам казали, що культура – це однакові «просвіти» по всій державі, де однаковий ансамбль пісні й танцю виконує однакові номери на «день солідарності трудящихся», то тепер ми маємо задуматись, що в різних регіонах України мали б бути інституції, які займаються безпосередньо цими регіонами. Ми маємо звертати увагу на локальну культуру, а не один «гопачок» на всю Україну.
Точно так само із мовою – є один стандарт, який ми зобов’язані знати, але вдома ми ж розмовляємо по-різному. Черкащина, Чернігівщина та Івано-Франківщина – це не різні «види» української мови. Буде різний акцент, вимова і навіть слова. Тому не треба робити вигляд, що є одна правильна українська мова, яку нам принесли в 30-х роках, винищуючи українську інтелігенцію. Всі ці локальні мови придатні й актуальні, це мови нашої багатогранної культури. І це той рівень децентралізації, до якого нам ще треба дорости. Бо культура – це не однакові шаровари й вишиванки до певного свята.
- Що б ти порадив усім українцям?
Я хотів би, щоб ми перейшли до якогось більш тверезого погляду на реальність і замість того, щоб розповідати українцям, якими вони повинні бути, треба зрозуміти, які ми вже зараз є, що у нас спільного і відмінного. Треба усвідомити, що все це – Україна і українці. Для цього треба, щоб культурні інституції дуже переглянули свій функціонал.
